Більшість людей влаштована так, що усе життя прагнуть пізнавати, вчитися, відкривати і розвивати в собі усі нові й нові якості, можливості і здібності. Майже кожна людина, часто не усвідомлюючи того, прагне стати всебічно розвиненою особистістю, бути освіченою, вихованою, красивою, фізично розвиненою, соціально адаптованою та потрібною для  суспільства. Вищим рівнем в розвитку людських якостей є досконалість, хоча досконалість – категорія абстрактна. Скільки до неї  не  прагни наблизитися, вона, як горизонт, відходить все далі. Але людина обов'язково, хоча б у якомусь напрямі, буде прагнути до неї.

Пізнаючи різні дисципліни і досягаючи усе більш високі східці у своєму розвитку, ми вільно або мимоволі передаємо свої знання іншим учасникам руху, назва якому – життя. Але є особлива частина людського суспільства - це люди, що свідомо вибрали шлях професійної передачі своїх знань. Вони проявляють відданість своїй спеціальності, креативність і винахідливість, та  вкладають в підопічних усе, що об'єднується поняттям «душа». До них відносимо викладачів, учителів, тренерів, вихователів, інструкторів, керівників гуртків… А усі разом  вони – педагоги. І я з гордістю  відношу себе до цієї, на мій погляд, соціально найнеобхіднішої частини людського суспільства ­– педагогів!

Як стають педагогами? Для мене це питання почало вирішуватися   ще в ранньому дитинстві. Із  захопленням  ловила  кожний  рух  своєї  першої  вчительки, грала  з  подругою  в  «школу». Тоді  я навіть не мала гадки про те, що це – мої перші «педагогічні кроки». Йшов час. До закінчення школи питання «ким бути» і «де вчитися» практично були вирішені. Залишалося тільки виконати закладену програму.          

 Сьогодні позаду вже вісім років педагогічної роботи і безперервного навчання. У житті нестримно міняється багато що. Сьогодні учити дітей  так, як вчили нас, вже неприйнятно. Час та сучасні учні  швидко і  безупинно вносять в життя  нові  риси, нові вимоги, нарешті – нову моду.

У сучасному навчально - виховному процесі  обов'язково  мають бути присутніми  інноваційні технології. Для того, щоб дати це учневі,  педагогу  потрібно усе більш глибокі  професійні знання. Треба знову вчитися. Навіщо? Щоб те, чому вчуся і учу, було дійсно професійне і хоч на йоту ближче до досконалості.

 Чи є поріг педагогічної зрілості, досягши якого ,вчитися стане необов'язково? Але  тоді  зупиниться  розвиток!  Навчаючи інших – навчаємось самі, а це означає – навчання завжди!  А якщо до придбаних досвіду, умінню і знанням, трохи ширшим, ніж вимагається зараз, додати креативність і винахідливість та зробити те, що ще ніхто не робив ­– це вже новаторство і крок до лідерства!

Як же оцінити те, що пізнано, зроблено, вкладено у своїх учнів? Кількістю призів і грамот?  Перемогами  у  конкурсах? Напевно, і ними теж, але головні критерії для оцінок в іншому. У тому, що дозволило комусь з підопічних стати впевненіше в собі, що дозволило побачити в житті не лише своє покликання, але і потребу в ширшому наборі необхідних знань і умінь.

Хтось піде далі за інших. Хтось з моїх послідовників в професійній майстерності обжене мене і виявиться ближчий до досконалості. І у такому випадку вважатиметься, що  моя робота була виконана гідно!

 Нам педагогам, діти довіряють частку своєї долі і усім цим необхідно уміти розпоряджатися мудро, точно та  послідовно.

Бараннік Ж.М. керівник гуртка

районного Будинку дитячої

та юнацької творчості